Коли я прочинила двері ветклініки, з коридору мені в ніс вдарив різкий запах сечі. Ще мить, і я побачила тонку жовту цівочку, що витікала з-під лікарняних стільців. Саму винуватицю видно не було. Собака щільно втулила своє хворе тіло у куток під стільцями. І тільки її старенька господарка метушилася у коридорі, намагаючись ліквідувати сліди невтримання своєї чотирьохлапої подружки.
«Ох, зараз ветеринар розізлиться», - подумки припустила я. До неї у приймальню вже саме заходили, обидві ледве пересуваючи ноги/лапи, власниця собаки та білява підсліпувата сука семи років.
Але лікар виявилася терплячою привітною жіночкою, що і словом не обмовилася про конфуз у коридорі. І навіть коли бабуся почала тицяти їй гроші, аби краще полікувала собаку, та навідріз відмовилася приймати їх.
- Що у вас? – спитала.
- Не їсть вже кілька днів.
- П’є?
- Трохи п’є.
Після недовгого огляду ветеринар винесла вирок:
- Тварину врятує лише операція. 300 гривень коштує.
Я затаїла подих – звідки у старенької такі гроші? Та ще й не на онучат, а на звичайну собаку. На вигляд про неї зовсім не можна було сказати, що бабуся із заможних.
- Є, є. Я заплачу. Це для мене не дорого. Тільки врятуйте! – після таких слів серце моє зіщулилося. – Розумієте, у мене є лише вона. Вона одна – мій друг. Допоможіть!
- Гаразд, приходьте у вівторок.
- Добре, тоді, як не покращає, ми прийдемо.
Мабуть, це щиросердне прохання розчулило й бувалого лікаря. Голос ветеринара став ще м’якішим, і вона ще довго заспокоювала стареньку. Після цього бабуся, як могла, запхала собаку у велику картату сумку. І один Бог знає, як вона, сама ледве шкандибаючи, донесла свою чотирьохлапу подругу додому.
Алёна Зинченко
Джерело http://nikopolnews.net
