Дев’яносто два роки виповнилось Галинi Олександрiвнi Авраменко. Здавалося б, звичайна подія – чого про це писати? Проте сенс це робити є – адже подолати такий шлях – не поле перейти. Хоч дев’яносто два це не сто, але також вже дуже-дуже поважний вiк. Як завжди, при зустрiчi з довгожителькою хочеться довiдатися: в чому ж полягає секрет довголіття? Її секрет – в любовi до життя, до дітей, людей, квітів, працi, лiтератури, вишивання…
Звичайно, працювати довелось дуже тяжко. На її долю випали лихi воєннi та нелегкi післявоєннi роки. У її батьків було шестеро дітей, вона -найстарша. Батько загинув на вiйнi у 1943 роцi. ЇЇ мама сама піднімала всю малечу. Галина Олександрівна згадує: матуся була дуже працьовита, вміла i спритна. Та й брати i сестри вдалися невибагливi, слухнянi та розумнi, в усьому допомогали мамi,засаджували декілька вільних городiв. Хочросли без батька, та лободи не їли. Вмiла вона «організувати» дітей! Казала: «Дiтки, ви попрацюйте на городi, а я вам їсточки наварю». Так дружно i пережили тяжкi роки. Виросли, закiнчили школу, здобули вищу освiту (хоч i не зразу – спочатку робити в своєму селi). Потім старшiй Галi довелось працювати на заводi токарем в Херсонi, вчити та піднімати своєю «копійчиною» менших братів та сестер. Завжди із заздрістю дивилась на студентів, проходячи мимо iнституту. А в неї навiть документи про середню освіту згорiли під час вiйни. Нiмцi, вiдступаючи, палили на своєму шляху геть усе. З мамою, братами та сестрами рятувалися, переховувалися в розваллях та лісосмугах. А коли повернулись – здригнулися: рідне село спалене, їх сарайчик з пожитками також згорiв. Дуже хотiлось вчитися Галинці. Ще в школi дуже любила читати, грати в драматичному гуртку, дуже вдало вишивала. До вiйни сім’я жила у Донбасi. Поїхала туди розшукувати копiї свідоцтва про закінчення середньої школи. Їй пощастило: вцілів-таки шкільний архів. Документ відновила, поступила до педагогічного iнституту – на відділення дошкiльного виховання.
З радістю вчилася, з радістю ж почала працювати в дитячому будинку. Дуже любила діточок, а вони – її, молоду веселу виховательку. Потiм закiнчила філологічний факультет за фахом «українська мова та лiтература». Працювала в Водянськiй школi, згодом переїхала до села Петропавлiвка під Нововорнцовкою, працювала вчителем-«мовником».
Тут зустрiла свого чоловiка – він дуже приглянувся їй з першої ж зустрічi. Високий, гарний, чорнявий, блакитноокий. Вiдзначила про себе, що не пустомеля, в розмовi – поважний, не вдавався до слів-паразитів, чим помітно вiдрiзнявся вiд решти сільських парубків. А вже як вона йому сподобалась – тут i казати годі. Вродлива сільська вчителька подобалась не одному йому: струнка, чорняве густе волосся, «карiї очi – чорнiї брови», біле з рум’янцем личко. Одягалася зі смаком: чорна спідничка, біленька кофтинка по фiгурцi їй дуже пасували. Сама шила-вишивала, пiдiгнала одежинку під себе, мала вигляд, як акторка кiно. Закохався чоловік з першого погляду. Недарма все ж гадала їй господарка квартири: «добрi карти падають, буде любов, сiм’я, діти, будинок». Не вiрилось, бо багатьох хлопців забрала війна, а хто повернувся, то вже для них і молодшi дiвчата пiдросли…
Справили весілля. Народила двох діток-погодків: доню та синочка. Звели великий, гарний будинок – вся родина допомогала i все село. Батько чоловiка ще був живий, разом розбили величезний сад i виноградник. Працювала біля свого господарства с завзяттям, хоч i тяжко було: маленькi діти, відповідальна вчительська робота. Дуже поважала свекра: він – так, як i колись її мама – сам підняв на ноги шістьох дітей (її чоловiк був серед них наймолодшим), адже дружина померла під час вислання. Їх багатодiтну сiм’ю «розкуркулювали» за двi коняки. Дружина – одразу після пологів, дорогою пропало молоко, дитинка померла, а вона тяжко захворiла i вже не змогла одужати в чужім холоднім та голоднім краї з купою малюків. Майбутньому чоловiкові Галини Олександрiвни тодi лише п’ять років виповнилося. Лише перед самою війною повернувся батько-одинак з малечею до рiдного краю.
Галина Олександрiвна дуже поважає велику родину чоловiка – і було за що. Всi – дружнi, працьовитi, культурнi, доброзичливi. Дякує долю за те, що їх поєднала.
Завжди привiтно зустрічала i пригощала всiх в своєму новому будинку. Влiтку, бувало, як нагрянуть всією родиною – чоловiк з тридцять, а то й більше! Хата велика – мiсця всім вистачало. Вибiлювала її скрiзь i прикрашала. У дворi доглядала прекраснi квiти, ділилась ними з односельцями. Та й не лише квiтами – усим, що вирощувала на своєму городi та в садочку. Всi в селi позичали в неї грошi – не відмовляла навіть тоді, коли самій скрутненько бувало. Прививала дітям доброту, любов до працi, квітів i всього прекрасного. До темряви поралась біля свого господарства, а вдосвіта – о третiй чи четвертiй годинi – вжепрокидалась та бралась до роботи: перевiряла учнiвськi зошити, готувалась до урокiв, писала щоденники.
Згадує, що дiти в селi були дуже здiбнi, працьовитi, кмiтливi, жвавi, активнi. Добре вчились i працювали на шкільних ділянках та в колгоспi. Спiвали, танцювали, малювали, випускали шкільну газету, займались в гуртках. Школа в той час була в старому примiщеннi, але високому i з великими вiкнами, завжди вiдремонтована i чистенька. Дуже багато робили в ній самi діти. Навеснi школа потопала в квiтучому саду із струмком (по якому малеча пускала кораблики) та бузкових кущах. Старшi в тiнi дерев прогулювались, ділились секретами, читали таємнi записки. Спортивний майданчик спускався до ставку, який тягнувся через усе село i був засаджений вербами. Місток, по ньому діточки з портфелями підтюпцем квапляться на урок… Така собі сільська ідилія...
Швидко сплили щасливi роки, виросли діти. Пiшла на пенсію, але завжди отримувала запрошення на останнi звоники, випускнi вечори, зустрiчi випускників. І досі пам’ятає Галина Олександрiвна не одне поколiння учнів.
Коли збудували в селi нову школу – i туди запрошували. Пролетіли роки – і ось уже і дiти її учнів приходять до неї за квiтами.
Але старість змусила залишити рiдну хату i село. У вісімдесят сiм років довго не могла зважитись на переїзд. Уже й чоловiк поїхав до дочки, онуків та правнуків у Нiкополь. А вона ще мiсяць жила самотньо в своїй хатi, наче прощаючись з нею, та вiдтягувала свiй від’їзд. «Нехай, – казала, – пiдростуть качечки». Коли їхала, взяла своїх квiтiв від кожного кущику по половинцi до нового двору, а решту залишила для людей чи, може, нових господарів.
А коли переїхала – сама дивувалась, що майже не згадує свою хату! Настiльки їй сподобалось жити в оточенні дітей, онуків та правнуків. Хатинка і тут старенька, але – зi зручностями, теж є квiти i сад. Поруч онук побудував свiй новий будинок. Кожного дня бачить свою маленьку правнучку і згадує себе, маленьку. То онука з чоловiком та правнуком навідається, то дочка з зятем – самотньо не буває! Ще якби здоров’я не пiдводило та не хворiв би чоловiк…
Тепер вся велика родина приїздить до неї в Нiкополь. З нагоди її дев’яносторіччя зібралася велика родина! А по осенi – також: на новосіллi у онука. Бувають в гостях і односельцi: запрошують вiдвiдати село, запрошують на зустрiчi випускникiв колишнi учнi. На жаль, тепер не для її років довга дорога.
Коли востаннє зять з дочкою возили на зустріч однокласників, сусiдка із сумом повідала: без ваших рук все поросло бур’яном, квiти ледь пробиваються. Нема хороших хазяїв для хати на краю села, коли і в центрi сорок хат продається! До слiз розчулилась, згадала свою молодість, своїх учнів, школу, «садок вишневий» та вишивання. Дуже тішилася, що її учні (багатьом з яких вже по шістдесят з гаком) ще пам’ятають про неї, тепло було від їх гарних, вдячних слів, від спілкування з колегами-вчителями. Незабутньою для неї стала ця зустріч, ще довго буде згадуватися довгими зимовими вечорами при перегляданні домашнього фотоальбому. Ось так собі доля – і звичайна, і не схожа на інші… Довгих літ вам, шановна довгожителька!
Наталія БЄЛЯКІНА.
Источник: НТМ
