Усього п’ять слів геніального рядка великої Ліни Костенко – і весь стражденний шлях українського народу. Скільки було тих війн, що приєднувалися одна до одної народною пам’яттю, розливаючись безмежним морем людського горя. Жодна не залишила по собі стільки недоказаного, відданого небуттю і воскреслого з туги народної, як Голодомор. Ті страшні роки не просто розтерзали душу українського села, витягнули з неї щось надзвичайно важливе, що намагається відшукати у собі не одне покоління. Тридцять третій став уособленням смерті: передчасної, незрозумілої, безглуздої. Саме тому молодь намагається зрозуміти її причини, а свідки – забути, не говорити і не згадувати, тільки запалювати свічку, щоб не повторилося для живих і упокоїло полеглих.
Нам випала така епоха…
На долю Марії Величко з Орджонікідзе випало немало випробувань. Уся велика історія країни була вписана в її життя, життя маленької людини, яким безжально пройшлися злі генії величного століття. Їхні «експерименти» залишили по собі болісні спогади, нескінченні роздуми й таке одвічно-мудре: «На все воля Божа». І тільки один єдиний епізод не піддається осмисленню, не складається в історичні алгоритми розвитку світу – 1933-ій, що став голгофою, вкарбувавшись у мозок жахливим словом – голод.
Найстарша донька в родині Величків, Марія народилася у 1925-му, в селищі Новомиколаївка (сучасне Чкалове). Її батьки пережили колективізацію, розкуркулення, тож, не вибудовували ілюзій щодо обіцяного щасливого майбуття. Жили тихо за Господніми заповідями біля землі-годувальниці, у тяжких трудах смиренно приймаючи день насущний.
На їхніх очах хліборобна Нікопольщина з селянських онуч перевзувалася у робітничі чоботи, перевтілюючись в індустріальний центр регіону. Простим людям такі зміни не віщували нічого доброго, звиклі мовчати та терпіти, селяни хилили голови. Від неминучості обставин, ішли до колгоспів, віруючи тільки в одне: земля прогодує. Та з кожним наступним роком це переконання поступово переростало в надію.
1930-й приніс нову хвилю колективізації, у якій і без того спустошені господи селян звільнялися від «надлишків», але надія все ж таки не облишала. Вони продовжували вірити у людське милосердя, поволі звикали до колгоспів, задовольняючись мізерними заробітками в тяжких трудоднях. Слова «обов’язкові хлібозаготівлі» сприймалися, як частина роботи, а не загроза життю. У своїх зловісних масштабах голод почав підніматися в 31-му, а вже у січні 32-го буксирними бригадами знекровлював село.
До оселі Величків голод «завітав» комсомольцями-активістами, які закликали здавати зерно, сприяти виконанню річного плану. Восьмирічна Марічка не розуміла, що коїться, знала лише одне: якщо до подвір’я іде буксир – горем і плачем здійметься земля. І сьогодні, через стільки років, пам’ятає той страх, чує плач новонародженого братика, велика голова та опухлий живіт якого тривожили дитячу уяву. Знесилена мати мовчки лежала на лавці. Хата була порожньою... Її малеча об’їдала зав’язі з дерев, «смакувала» калачиками, намагаючись втамувати голод.
Новомиколаївка, як і решта селищ Нікопольщини, потерпала від голоду. Він тягнувся день за днем, ведучи відлік вимерлими, яких ховали у братські могили. В людей не вистачало сил на живих, не говорячи вже про тих, хто назавжди звільнявся страждань. У хаті Величків все частіше чулося:«Вірую…». Юхим дякував Богові, що родина пережила 32-й і продовжувала животіти у 33-му. Як не жахливо те було визнавати, але люди пристосовувались до найжахливіших обставин, аби врятуватись. Працювали у колгоспі за грами висівок і можливість відвідувати малечі ясла, то був єдиний шлях до порятунку.
– До ясел зараховували тільки дітей колгоспників. Вже зранку я брала однорічного Іванка і з двома маленькими сестрами простувала до садка. Няні видавали пісний суп з тоненькими скибочками хліба. Вечірню пайку ми ховали й несли голодним батькам, – розповідає Марія Юхимівна.
Весну 33-го Велички зустріли живими. Вони вийшли з мору страшної зими людьми, з бажанням жити і не згадувати про перенесене. Новомиколаївці не говорили вголос про страшні роковини, боячись наврочити. Село оживало і тільки у тихих вечірніх молитвах згадувало про голод…
Їм було відведено сім років щастя. Нехай бідного, з одними чобітьми на чотирьох дітей, але з хлібом на столі. Тридцять третій став мірилом істинних цінностей, навчив радіти малому. Здавалося, що гіршого за пережите у світі вже не буде, і як тільки люди повірили тому – на поріг ступила війна. Марія пройшла її колами, щоб вже у травні 45-го спуститися у шахту, стаханівською працею спокутувати «гріх» остарбайтера окупації. Вони жили Перемогою, воліючи не озиратися назад, та 33-й наздоганяв своєю непокаянністю. Карою повертався до колишніх активістів, хто зрадив у голод й іудою постав у пеклі війни, видаючи катам єврейських дітей. Він болісно вдаряв по найдорожчому.
– У одних єдиний син наклав на себе руки, інших – чи не весь рід вимер від тяжких хвороб, – зазначає Марія Юхимівна.
Говорячи те, не вдається до звинувачень. Її голодомор – то факти особистого життя, минулого, екскурси в яке викликають лише біль. Вона так і не віднайшла ліків від синдрому голоду, страху, що повториться той страшний сон, в якому в селах-привидах блукають люди-тіні... А, може, то був і не сон...
Селища-привиди
Їх немає на мапах України. Назви стертих з землі населених пунктів зберігаються лише у народній пам’яті, але й на неї тривалий час було накладено заборону. Скільки їх, сел, які вмерли разом з безневинними жертвами страшної політики – архіви про те мовчать. Можна припустити, що кожний регіон, котрий пережив голодомор, має жахливі пам’ятки 33-го – приховані могильники.
Старожили свідчать, що подібною трагедією позначено й територію Нікопольщини. За розповідями місцевих жителів, у районі сучасного Базавлука колись жило й квітло село Драна Кофта. За іншими даними виникає ще одна назва – Кочмани. Невеликий хутір – з декілька десятків охайних садиб. У роки голодомору село опинилося на «чорній дошці», що вирішило його долю. Якщо вірити розповідям, в живих залишилася маленька дівчинка, яку віддали до притулку. Аби сховати місце злочину, село зрівняли з землею, зануривши у одвічне забуття не тільки населений пункт, а й людей, що в ньому жили. Невідомо, яка доля спіткала останню жительку селища-привида, але назви Драна Кофта, Кочмани раз у раз спливають, попри всі намагання залишити їх у минулому. На жаль, розповіді людей не можна підтвердити архівними даними, та схожі свідчення дозволяють припустити, що все те – правда, і коли-небудь з’являться свідки й цієї трагедії. Історія не терпить білих плям. Її момент істини і є тим вищим законом справедливості, що свічками пам’яті спалахує кожного листопада, протистоячи альтернативності думок щодо істинності факту голоду...
Незнаний голод. Факти…
Трагедія голоду почалася значно раніше 33-го: зі сталінського стрибка в індустріалізацію, колективізації. Зима 1932-го стала справжнім випробуванням для хліборобної України. На захист соціалістичної власності було прийнято сумнозвісний «Закон про п’ять колосків», яким, фактично, селянство заганялося у безвихідь.
За неповних п’ять місяців дії, тільки на Дніпропетровщині, за ним було засуджено 5215 осіб, з них 174 – до розстрілу. Через невиконання областю плану хлібозаготівель, колгоспників примусили провести повторний обмолот, а господами одноосібників пройшли обшуки.
У липні 32-го на черговій нараді Дніпропетровського обкому різкій критиці було піддано районне керівництво й голів колгоспів за спроби блокувати виконання плану хлібозаготівель. «Червоні валки», як називали обози з хлібом, почали свій рух наприкінці липня 32-го і продовжили до глибокої зими – критичної стадії виконання плану. Доведені до відчаю, селяни почали чинити опір. Від покарання окремих осіб керівництво перейшло до покарання районів та сіл із занесенням на «чорну дошку» смерті.
8 грудня 1932 року обласна газета надрукувала список 44 сіл, занесених на «чорну дошку». Першими в переліку були Гаврилівка Межівського району та Вербки Павлоградського, населення яких повністю вимерло.
Голод набирав обертів. У січні 33-го в світ вийшла постанова, за якою, за саботування плану, з області, з конфіскацією усього майна було вислано 700 господарств з 27 сіл.
В інформаційному зведенні Дніпропетровського обкому КП(б)У повідомлялося: «Проявления голода по имеющимся в обкоме данным имеют место в 31-м
районе области. Количество отмеченных фактов голодовки по области составляет свыше 5 тысяч. Особые проявления фактов голода имеют место в
8-ми районах области». Та найстрашніше очікувало попереду. Під час голодомору Дніпропетровська область зазнала найбільших втрат: з усієї кількості зареєстрованих в Україні смертей від голоду 70% припадає на Дніпропетровщину. Вона єдина, що увійшла в історію, як регіон, що постав проти системи...
Від чорного мору потерпала й Нікопольщина: селища Катеринівка, Олексіївка, Перевізькі Хутори, Покровське, Шолохове... До цього часу тут пам’ятають страшний 33-й...
Оксана СІЗОВА
Источник: НТМ
