В Культурно-дозвіллєвому центрі відбудеться творчий вечір керівника народного ансамблю танцю «Радість» Олександра Міщенка. Вечір присвячений 40-річчю утворення колективу і 30-річчю, як його очолив випускник кафедри хореографії Київського державного інституту культуру ім. Олександра Корнійчука (нині – Київський національний університет культури та мистецтв) Олександр Міщенко. В рідному йому Нікополі він відомий не тільки як хореограф, а й як сценарист, режисер, актор, ведучий міських заходів і тематичних програм.
Напередодні ювілеїв з ним зустрілася наш кореспондент.
– Олександре Миколайовичу, який момент вашого життя ви вважаєте початком знайомства з танцем?
– Перше знайомство з мистецтвом хореографії відбулося, напевно, як і у більшості малечі – у дитячому садочку. Саме за рекомендацією виховательки мене віддали до танцювального гуртка дитячого сектору Палацу культури ПТЗ, що був розташований у підвальному приміщенні будинку, в якому я мешкав. Але пішло щось не так… Була і друга спроба, але, як кажуть у народі – не судилося.
У вересні 1972 року, коли я пішов у перший клас щойно відкритої середньої школи №5, Божа благодать звела мене з піонервожатою Вірою Андріївною Пролетарською… З того часу моє життя протягом наступних десяти років стало нерозривно поєднане зі світом бального танцю (де Ви зараз, Віро Андріївно, мій перший і справжній старший товариш і наставник. Дякую Вам за все!).
Наприкінці 1979-го знайома дівчина, яка навчалась у паралельному класі, запропонувала мені подивитися репетицію щойно створеного при міському Будинку культури ансамблю народного танцю «Радість». Так я познайомився з засновницею цього колективу Ніною Андріївною Захаровою. І ось вже 39 років моє творче життя тісно пов’язане з цим колективом.
– Проте нікопольцям ви відомі не тільки як балетмейстер народного ансамблю танцю «Радість».
– Широкому спектру своїх захоплень я зобов’язаний школі і, передусім, людям, які мене оточували. Саме вони сприяли вибору власного творчого шляху. Що я тільки не робив за роки шкільного життя, чим тільки не займався: вірші декламував і танцював; гуморески читав і за ширмою з ляльками стояв; випускав стінні газети і писав вірші та сценарії; грав у піонерському театрі мініатюр та юнацькій театральній студії… А у старших класах організовував та проводив вечори для учнів 8–10 класів. І концертна програма випускного вечора 1982-го це теж «моїх рук справа».
– Олександре Миколайовичу, скажіть відверто, звідки йдуть коріння вашої різнопланової творчості?
– Однозначної відповіді на це питання не існує. Мої батьки народилися ще у 20-ті роки минулого століття, і все їхнє дитинство пройшло у широких придніпровських степах півдня України. Ці роки для простих сільських трударів були дуже не простими: колективізація, голод, репресії, а потім – війна… Як казала моя мама: «Не до розкошів було»…
Але незважаючи на важкі післявоєнні роки, батьки знаходили час на власний духовний розвиток. Мама любила співати народні пісні, яких знала багато, попри завантаженість хатньою роботою, багато читати. Ненька мала природне відчуття до всього прекрасного, до того ж самотужки навчилася грати на кількох народних інструментах. Шкода, але цього таланту мені природа не дала.
– Проте народні танці взяли «гору» у вашому житті.
– Не раз і не два я впевнювався: все, що відбувається з тобою, – воля Божа, і йти всупереч долі просто неможливо. Закінчивши середню школу, я намагався подавати документи до кількох гуманітарних вузів. Але дефект мови став причиною відмови у прийомі документів на вступ. Потім я неодноразово доводив собі та оточуючим, що проблеми з мовленням – суто психологічна проблема з якою треба і можна успішно боротися. І як казала героїня Пугачової у мюзиклі «За двома зайцями», мені залишився один шлях – на сцену. Буде, як буде – вирішив я і в останній день роботи приймальних комісій здав документи до Київського інституту культури. Конкурс був шалений… Через місяць я вже тримав студентський квиток цього вищого навчального закладу. Саме там, завдячуючи дружбі зі студентами кафедри режисури, я неодноразово у якості актора брав участь у їхніх курсових та дипломних роботах. Це було не тільки цікаво, але й корисно з творчого погляду – дуже часто при постановці танців я спираюся на основні принципи драматургії, намагаюся вводити у хореографічну композицію сюжетну лінію.
– Закінчивши інститут, чи розмірковували ви, куди їхати працювати?
– Таке питання переді мною не стояло, хоча були різні пропозиції – від керівника колективу до артиста професійного ансамблю танцю. Але я був і залишаюсь патріотом Нікополя і «Радості», тому, повернувшись до свого рідного міста, став керівником ансамблю.
– Як розвивався колектив під вашим керівництвом?
– У репертуарі «Радості» з’явилися нові вокально-хореографічні композиції. І перша з них – «Ой, на Івана, на Купала», прем’єра якої відбулась у 1989 році. А потім був і «Словацький дівочий», і «Калинонька», і «Паляниця». А такі танцювальні триптихи, як «Мій табір кочовий», «Шолом вам, люди», «Карпати, Карпати», стали візитівками колективу.
Дві третини творчого доробку «Радості» стали складати національні танці, постановки про життя та побут українського народу. «На косовиці», «Решето», «Ярмарок», «Молодички»… І ясна річ, що це далеко не повний перелік.
У колективі дбайливо, хоча і у творчий обробці, вже сорок років зберігаються танці, які поставила засновниця ансамблю Ніна Андріївна Захарова, а саме – татарський танець «Вдалий візерунок» та угорський «Чардаш».
А взагалі, я намагаюся створити репертуар ансамблю на всі випадки життя: і посумувати, і посміятися, а може, навіть, над чимось і замислитися.
– Наскільки мені відомо, у своїй роботі з колективом ви не обмежуєтеся тільки танцями.
– Так. Мені дуже цікаво випробовувати не тільки свій творчий потенціал, а й творчі можливості колективу, який я очолюю. У свій час написав три дитячі п’єси. Постановка двох з них була здійснена на базі ансамблю. Покази вистав пройшли досить-таки успішно і дістали схвальні відгуки не тільки глядачів, а й колег. На жаль, третя написана мною п’єса й досі лежить у шухляді і чекає свого часу.
Мене як актора інколи залучають до різних вистав та мистецьких проектів, а я, як трапляється нагода, намагаюся залучити до цих «експериментів» і танцюристів з «Радості».
Як приклад, ясновельможна пані у мюзиклі «Вечори на хуторі поблизу…», прості сільські хлопці та дівчата в «Українських вечорницях», летючі мавпи у музичній казці «Чарівник країни Оз»… За ці тридцять років кого тільки не грали, у кого тільки не перевтілювалися учасники народного ансамблю танцю «Радість».
– Напевно, не просто вашим вихованцям з таким багатогранним керівником?
– Думаю, що так. До того ж, інколи я не стриманий, занадто емоційний, шалений, а у деяких ситуаціях – і зовсім непередбачуваний… Мабуть, це не стільки вади, а характерні риси багатьох творчих людей. Як мені здається, за це мене і люблять мої учні, хоча, може, я й помиляюсь. Але, те, що вони мені як рідні діти, – то це вже точно.
– Багатьом своїм вихованцям ви дали поштовх у творче життя.
– Альона Демченко, Олена Ганюкова… та десятки інших випускників «Радості» закінчили училища та інститути культури. Нашого цвіту – по всьому світу. Цирк міста Гуанчжоу вважається чудом Китаю. В шоу-балеті цього цирку працює Арсеній Карпович, який до цього танцював в Національному заслуженому академічному народному хорі України імені Григорія Верьовки. Його рідний брат Іван – в балетній студії Дніпропетровського українського академічного музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка. Іван – ще і актор цього театру. Я бачив вистави з його участю, мені сподобалися.
Сергій Сова у свій час працював у широковідомому ансамблі пісні та танцю «Славутич», потім переїхав до Москви, а сьогодні викладає хореографію у Воронежі.
В Ізраїлі Оля Огуш вже має свою приватну танцювальну школу.
– Для творчого середовища характерні деякі специфічні стосунки. Як ви ставитеся до цього явища?
– Що поробиш, як казали класики марксизму – це об'єктивна реальність, яка дана нам у відчуття. І від неї нікуди не дінешся. За тридцять років мого керівництва колективом було багато чого: колеги писали і доносили, учні зраджували та інтригували, керівництво робило перешкоди та викликало на «килим»…
У моєму робочому кабінеті на стіні висять вислови мудрих людей. І коли у черговий раз я опиняюсь у складній морально-психологічній ситуації, то піднімаю очі та читаю мудрість віків, закарбовану у цих словах.
– І що, допомагає?
– Думки переключаються на осмислення філософії самозаспокоєння. І це – теж результат.
– Що для вас є найвищою нагородою?
– Коли ти йдеш по вулиці, а зовсім незнайомі люди тобі посміхаються, а деякі і вітаються. Коли сідаєш в таксі, а водій каже тобі: «Дякую за…». Коли продавець говорить: «А я вас знаю…». Ці щирі зізнання і є для мене вищою нагородою за працю. Саме заради цього варто жити і творити. Усіх небайдужих до танцю та творчого натхнення я запрошую на вечір з нагоді двох ювілеїв – 40-річчя ансамблю «Радість» і 30-річчя мого керівництва колективом, який, нагадую, відбудеться 28 квітня о 17.00 в Культурно-дозвіллєвому центрі. Раді будемо всіх вас бачити!
Наталя Волошина
Джерело http://ntm.net.ua
