Напевно, кожен із вас погодиться, що новорічні свята — чи не єдиний період взимку, коли хочеться чогось особливого, затишного, чарівного, чогось незвичного, хоча б краплинку зимової казки, навіть якщо тобі вже давно не 7 і не 10 років… Та за буденними проблемами і повсякденною рутиною більшість з нас так і не отримує бажаного. Лише на мить, проходячи повз засніжені дерева, які виблискують різнокольоровими новорічними гірляндами, десь всередині щось ворухнеться, щось невловиме та до болю знайоме, очікування якогось дива. Та за кілька секунд і воно згасне.
Цією зимою наше містечко, втім, як і всю Україну, погода зовсім не порадувала: на Новий рік так і не вдалося насолодитися рипінням снігу під ногами, танцями сніжинок у тьмяному світлі ліхтарів. Дивлячись у вікно, можна було побачити лише туман та гнітючу сірість асфальту… Однозначно, треба було щось робити. Тож, по домашньому зустрівши Новий рік, за новими враженнями, святковими дивами та іншими цікавинками ми відправилися в ще один, досі не звіданий нами куточок Західної України — Тернопіль.
Єдине, що до останнього моменту асоціювалося в мене з цим містом — пісня українського гурту «Брати Гадюкіни» «Файне місто Тернопіль». Соромно зізнатися, але ні про історичні пам’ятки, ні про визначні місця нашого пункту прямування я не знала.
Потяг до Києва, швидкісна електричка до Тернополя — і ось, о десятій годині вечора ми нарешті приїхали. Заселившись в зйомну квартиру і залишивши там речі, вирішили трохи прогулятися по вечірньому місту.
Перший пам’ятник, який ми побачили, був пам'ятник Степану Бандері. Як відомо, 1 січня у нього був день народження, тож біля постаменту лежало багато свіжих квітів, що свідчило про те, що місцеві жителі не забувають шанувати його пам'ять. За пам’ятником нашому погляду відкрився парк, а за ним — Тернопільський став або Тернопільське озеро — велика штучна водойма, створена на місці боліт на річці Серет, що є своєрідною «візитною карткою» міста. Варто зазначити, що озеру майже стільки ж років, скільки й самому Тернополю: рахунок віку міста ведуть з 1540 року, коли в літописах натрапили на першу згадку про Тернопіль, а озера — з 1548 року, коли засновник міста Ян Тарновський отримав дозвіл на будівництво греблі та створення озера.
Вночі, на замерзлій воді від-дзеркалювалося м'яке світло ліхтарів, в темряві вгадувалися контури дерев та місточків… Напевно, саме з цього моменту наше перебування в Тернополі почали супроводжувати ледь відчутні нотки якоїсь невловимої романтики та чарівності, як це часто буває в незнайомому нічному місті. Ще трохи насолодившись незвичними пейзажами, ми неспішно відправилися додому. Треба було відпочити і набратися сил для продовження екскурсії містом вже наступного дня.
Напевно, немає сенсу описувати кожен день нашого перебування там окремо, тож я постараюся стисло розповісти про все, що нам вдалося побачити за кілька днів життя в Тернополі.
Варто зазначити, що Тернопіль — місто доволі компактне, тому його центр можна обійти за півдоби. На центральних вулицях вирує життя, багато людей та машин, але, не зважаючи на це, все одно відчувається затишність та спокій. Напевно, це невід'ємна риса усіх західноукраїнських міст. А якщо завернути в якийсь вузенький провулочок зі старими будівлями, то ніби опиняєшся десь в іншому столітті. І тільки шум проїжджаючих поблизу автівок не дає забути, що ти тут, у січні 2014 року.
Звичайно, приїжджаючи в інше місто, в першу чергу звертаєш увагу на його архітектуру. Треба сказати, що Тернопіль, як на мене, не місто контрастів: тут кожна будівля перебуває в цілковитій гармонії з іншою. Таким чином, доповнюючи одна одну, вони створюють неповторний архітектурний ансамбль.
Погулявши містом, одразу розумієш, що духовність — невід'ємна частина життя мешканців Тернополя — про це свідчать християнські культові споруди. Серед найвідоміших — Церква Різдва Христового. Є припущення, що в ній молився Богдан Хмельницький, а також у 1918 році складали присягу на вірність військові офіцери ЗУНР. Ще одна церква — Воздвиженська, відома тим, що в її становленні брав участь князь Острозький. Там зберігається старовинне Вільнюське Євангеліє 1649 року, а також чудотворна ікона Пречистої Діви. А церква Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, також відома, як Домініканський костел, є архітектурним надбанням епохи барокко. Зараз на її території розміщений Державний архів Тернопільської області.
А на Театральному майдані, біля академічного драматичного театру ім. Тараса Шевченка, який ввечері сяє різнокольоровими новорічними гірляндами, встановили «шопку», де, крім традиційних біблійних персонажів, які зображують сцену Різдва Христового — Діви Марії, Йосифа та трьох царів з дарами, на час різдвяних свят поселили трьох овечок. Адже, за переказами, Ісус народився в хліві, й худоба зігрівала його своїм диханням.
Ще однією, вельми цінною історичною архітектурною пам’яткою, яку частково вдалося зберегти до наших часів, є «Старий замок», побудований разом із заснуванням Тернополя. З ХІХ століття Тернопільський замок набув обрисів палацу та став культурно-розважальним центром для місцевої аристократії, а у ХХ столітті палац двічі зазнав руйнування. Реконструювали його лише в 1956 році. Завдяки такій насиченій історії, палац є символом Тернополя, а його зображення використане у міській геральдиці.
Також в Тернополі є унікальний історико-меморіальний музей полі-тичних в’язнів, розташований в підвалі колишнього управління і слідчого ізолятора Тернопільського НКВС-КДБ. У підвальному приміщенні відтворені камери, карцери, знаряддя тортур, предмети невільничого побуту. Також там є макет сибірського концтабору. Безсумнівно, цей музей є невід'ємною трагічною сторінкою історії всіх українців.
В різні часи в Тернополі жили й працювали багато відомих діячів культури та мистецтв. Це, наприклад, Соломія Крушельницька, Іван Франко, Василь Стефаник, Павло Тичина, Максим Рильський та іншi. Багатьом з них наразі встановлені пам’ятники.
Як і решта міст Західної України, Тернопіль теж має свої колоритні заклади. Одним з таких є ресторан «Старий Млин». Він має неповторний та вишуканий інтер’єр, в якому кожна деталь має свою історію. Він був збудований у 2002 році, як пам’ятник всім господарям, знищеним та репресованим владою в 1939 році. Основою будівлі став старий фундамент парового млина, який функціонував на місці сучасного ресторану ще до війни. Страви у «Старому Млині» готують у старовинних печах та грилях на дровах. Саме там розташована унікальна запатентована піч, яку у Західній Україні називають п’єцом. В цій печі випікають селянський хліб, коптять ковбаси та шинку, а також запікають фірмову страву закладу — зелений борщик в хлібі, який ми з превеликим задоволенням зкуштували.
Звичайно, можна ще довго та детально описувати побачене, але всіх вражень все одно неможливо передати ні літерами, ні світлинами. Вважаю, що Західна Україна — це все ж таки щось особливе, й кожне місто там є неповторним та гідним того, щоб його відвідати.
На превеликий жаль, снігу ми так і не дочекалися навіть у Тернополі. Але ввечері, коли місто огортає туман, контури будівель стають нечіткими, вулиці освітлює тепле світло ліхтарів, а бруківка виблискує від дощу, відчувається якась дивна таємничість та відчуття, які я ще не навчилася описувати словами. Але хочу сказати одне — це все ж таки своєрідна зимова казка…
Тетяна Воловик, фото автора
Источник: Никопольская правда
